|
|
РЕДАКТОР МІЖ АВТОРСЬКИМ СПРИЙНЯТТЯМ І ЧИТАЦЬКИМ РОЗУМІННЯМ
|
[
]
| 25.05.2008, 05:15 |
Мабуть, кожному із нас хоч раз на день доводиться чути промовисте запитання: „Шо?”, чи ще промовистіше „Га?”, яке перериває оповідь у найцікавішому місці. І справа тут зовсім не у тому, що наші співбесідники глухі чи знають лише китайську мову, а в тому, що захопившись власними переживаннями, ми забуваємо про своїх слухачів. Але, на жаль, перепитати можна тільки під час особистого спілкування, бо автори письмових текстів зазвичай не сидять поряд із своїми читачами. От і виходить, що ми втрачаємо чималий шмат інформації через її незрозумілість. Причиною такої несправедливості по відношенню до, не побоїмося цього страшного слова, реципієнтів є різниця між авторським сприйняттям і читацьким розумінням, яку й покликаний звести до мінімуму редактор.
Наше дослідження ми пропонуємо почати зі знайомства з найпростішою помилкою, яка, однак, почасти утворює здоровенну дірку у ланцюзі автор – читач. Отже, зустрічайте - сприйняття назви (повідомлення, продукту тощо), або „обгортки”. Автор при виборі імені для свого твору часто керується власними знаннями, асоціаціями, забуваючи про майбутніх читачів. Ось, наприклад, рекламний проспект продукції торгової марки „Винодел” прикрашено таким заголовком: „Нектар – значить чистий”. Для автора, можливо, так воно і „значить”, а от для читачів навряд чи... Серед своїх друзів я провела опитування, аби дізнатися, які асоціації викликають у них слова „нектар” і „чистий”, а результати пропоную вам:
Нектар – п’янка, спокуслива, солодка, ароматна, особлива рідина золотавого кольору
Чистий – стерильний, білий, не має смаку і запаху
Припускаємо (після детальнішого знайомства з рекламним проспектом), що автор хотів передати думку про відсутність домішок у напої та використання лише натуральних продуктів при виготовленні цього вина. Що ж мав зробити редактор? Узгодити авторську думку та читацьке сприйняття, замінивши нейтрально-стерильне „чистий” на високе „ідеальний”, яке не викличе відштовхуючих асоціацій у потенційних покупців і, водночас, не буде суперечити змістові основного тексту.
Втім, „обгортка” не обов’язково повинна бути інформативною, іноді невизначеність інтригує та притягує куди сильніше, ніж пряме посилання на певні, хай навіть і важливі для нас, події. Мусимо визнати, що сучасні автори вже досить добре навчились користуватися цим прийомом „легкого затуманення читацького сприйняття” і наведемо приклади заголовків статей, вміщених у „Незалежній студентській газеті” від 11.01.2005.: „Спит Фаина и не чует, что на ней матрос ночует” (звичайно, ні про яку Фаїну та матроса у повідомленні не йдеться), „Посміхайтесь! Завтра буде гірше!” (прогноз зовсім не стосується 12 січня). Такі назви справляють дійсно магнетичне враження, тому мені закортіло прочитати спочатку ці статті, а вже потім дізнатися про майбутнє студентів-бюджетників, хоч заради цього повідомлення я і придбала газету. Отже, автор зрозумів (або редактор врахував) особливості студентського сприйняття дійсності через призму гумористично-вульгарного „Я” сучасної молоді.
Щодо написів, які найперше кидаються в очі, то можемо згадати і біг-борди, які ми сприймаємо комплексно. Так, досить не довго прикрашали вулиці Києва рекламні плакати цигарок „Next”, з велетенським написом „Нові перспективи”. Все було б чудово, але творці цього яскравого дива не врахували, що знизу плакату потрібно буде повідомити, що „Паління може викликати захворювання на рак”. І вийшло так, що читачі побачили не лише новий „Next”, а й „нові перспективи” власного здоров’я. І хоч палити від цього ніхто не кинув, але шанувальників у згаданої торгівельної марки не побільшало.
По-різному сприймаються і назви страв, вміщені в меню різних баро-ресторанів і ресторано-барів. Так, наприклад, у одному закладі для „непростих смертних” пропонують „Мягкий черный кофе” за ціною дикого смаженого кабана. Звичайно, усі ми, наївні смертні, подумали б про характеристику міцності даного напою і обрали б у кілька разів дешевший „Кофе крепкий (классический)”. Але шеф-кухар чи інший вигадник назви мав на увазі густину цієї кави, яку (каву), як виявилося, їдять ложечкою. Отже, для „села” типу мене та інших не знавців 1000 і 1 способу приготування згаданого напою потрібно було б натякнути у назві на таку унікальну желеподібну особливість запропонованого продукту, що допомогло б уникнути невдоволення його зависокою ціною. Мабуть, редактора дане меню не побачило, але будь-яка необізнана людина мала б вказати працівникам на такий прорахунок, який, впевнена, негативно відобразився і на кількості проданих філіжанок „м’якенького” напою.
Отак плавно і непомітно ми підійшли до орієнтації на рівень читацької обізнаності, яка, на жаль, досить часто є нижчою за авторську. „Королем” подібної прірви дуже хочеться назвати підручник „Загальна Біологія”, в якому учням 9-го класу повідомляється, що „Сперматозоїди, за новітньою гістологічною номенклатурою, називають сперматозоони”. З цього повідомлення більшість моїх однокласників знала три слова і один прийменник „за”, а решта – тільки два слова. Прикро, що довелося в школі зустрічатися з такими, вибачайте, матюками, але ще більш прикро від того, що цією суцільною книгою-терміном вже котрий рік поспіль мордують українських учнів, а редактора, який би зробив її більш зрозумілою так і не знайшлося. Адже автор, професор медичних наук, писав її з орієнтацією, як мінімум, на студентів старших курсів вузів, от вона і вийшла чужою для звичайного учнівського сприйняття. Ми, звичайно, не протестуємо проти вживання термінів чи маловідомих слів, але значення їх має випливати з контексту або подаватися у додатковому матеріалі. Вказавши на те, як треба робити, ми, звичайно, не обійдемося без конкретних прикладів. Так, повість М.Коцюбинського рясніє діалектизмами, які ми можемо зрозуміти:
А) за тлумаченнями, поданими знизу кожної сторінки
Б) за пояснювальними словами, які сам автор вживає поряд з незрозумілими назвами: „Одного разу він покинув свої корови і подряпавсь на самий грунь (верх)...”
А от батько мій дуже полюбляє гумористично-детективне чтиво на кшталт романів Д.Черкасова. Головні герої – „братки” користуються малозрозумілим для порядних людей жаргоном, тому тлумачення невідомих слів автор виніс в окремий „Блатной словарь”, який і сам по собі став гарною прикрасою книги. Для прикладу наведемо кілька топонімів, якими користуються герої, вирішуючи складні питання „набивания стрелок”:
„Премерзкая” – ст. метро „Приморская”
„Авеню Картавого” – „Ленинский проспект”
„Бухалкино” – „Обухово”
„Скверик Трупа” – „Площадь Ленина”
Отже, автор та редактор можуть зробити так, аби терміни не лише перестали створювати перешкоди на шляху читацького сприйняття, а й становили окрему художню та (чи) інформаційну цінність твору. Якщо ж таких слів (термінів) небагато чи вони надто вже вириваються із загального контексту, то найкращим кроком редактора стане їх заміна на більш зрозумілі нам назви і поняття.
Найбільше ж проблем щодо відсутності спільного розуміння тексту між читачем і автором виникає тоді, коли останній надто захоплюється власними переживаннями чи намагається прикрасити свій твір додатковими деталями. Тоді чимало думок „геніального творця” залишаються поза межами розуміння рядового споживача. Звичайно, досвідчений редактор досить легко помітить, де і що автор наплутав, тому шукати приклади серед класиків чи неокласиків художньої літератури ми не наважилися, а от твори обдарованої студентської молоді, надруковані в журналах „Алые паруса”, „Рассвет” та „Провесінь”, видалися нам непоганим об’єктом для критики. Ось вірш „Крила” К.Ключенко починається словами: „Я синьою птахою стану, жар-птицею стрімко до зір підіймусь”, далі йде досить розгорнутий опис усіх мандрівок дівчини, який закінчується такими рядками: „На крилах орлиних до тебе я лину”. Цікава виходить картина – синя жар-птиця з орлиними крилами, а вийшло так від того, що в гонитві за красивими образами та вдалим добором рим авторка надто віддалилася від змісту своєї поезії, забула про образ, до якого вдалася спочатку.
Маємо й приклад, коли думка автора випереджає написане ним. Проілюструємо це подіями, описаними В.Нобіс у оповіданні „Дощові люди”: „Потім вони йшли в маленьке кафе, щоб пригубити вина, після якого на губах лишалась лише гіркота, і брели в улюблене укриття”. Виходить, що „вони” йшли в кафе, але насправді брели в „улюблене укриття”, бо про сам візит до закладу, де взагалі-то вино не повинні продавати, нам не повідомили. Тому редактор мав би замінити слово „йшли” на „заходили”. Крім того, уточнення „після якого на губах лишалась лише гіркота” з граматичної точки зору може стосуватися як кафе, так і алкоголю. Звичайно, із змісту не складно здогадатись про приналежність смакової характеристики до напою, але в таких ситуаціях краще уникати двоякості трактування. Ми пропонуємо такий варіант побудови цієї частини речення: „Потім вони заходили в маленьке кафе, де пригублене вино залишало на губах тільки смак гіркоти”. Як ви помітили, слово „лише” у нас перетворилося на „тільки”, що зробило повідомлення ще легшим для сприймання, бо подібні за звуковою будовою „залишало” і „лише” створюють ледь помітну напругу при читанні тексту, особливо вголос. Додамо, що з фіналом у авторки також не склалося, а, щоб нас не звинуватили у „вириванні шматків тексту з контексту”, подаємо останній абзац в оригіналі: „Але їхні тіні гуляли удвох, коли на місто спадали з неба краплини води. Вони щоразу зустрічались біля левів, через дві години, вона завжди забувала парасолю і вони завжди брели однією і тією ж стежкою”. По-перше, хоч „спадали” і звучить поетичніше, ніж „падали”, але для краплин води останнє підходить краще. По-друге, до чого саме стосується вставка „через дві години” встановити просто неможливо, бо це може бути, як час, який проходив від початку дощу до їхньої зустрічі, так і, наприклад, термін, через який вона неодмінно мала забути десь свою парасолю. По-третє, авторка, здається, і сама не визначилася з місцем, в якому розгортаються описані нею події, бо, зустрівшись біля пам’ятника з левами пара тіней досить швидко починає бродити „однією і тією ж стежкою”, що для урбаністичних пейзажів міста звучить трохи дико. Отже, В.Нобіс хоч і чудово уявляла собі про що вона пише, але донести свою думку до читачів не змогла, бо забула врахувати, що всі ми дивимося на світ різними очима, маємо різні переживання і власні асоціації.
У протилежних напрямках полетіли також фантазія Е.Никифорова та читацьке сприйняття оповідання „Музика”, де знаходимо такий уривок: „Пианино тускло блестело в лунном свете, и по бокам его жутко торчали маленькие бронзовые канделябры для свечей. Их зажигали по большим праздникам, когда мама садилась играть для почетных гостей.”. Цікаво, чи справді гості були настільки важливими та шанованими, що для них влаштовувалося шоу спалення бронзових канделябрів? А мама у оповідача, виходить, працювала каскадером, до могла не лише сидіти поряд з палаючим залізом, я й грати на піаніно, яке, за логікою речей, також горіло (мабуть, набагато краще, ніж бронзові канделябри). Ось такий „большой праздник” може виникнути у кожного, хто зрозуміє це повідомлення буквально, а причина появи такої нісенітниці нам вже відома – автор не вміє вірно висловлювати свої думки.
Цікаві перспективи для розкриття нашого питання маємо і у царині деталізації, яка буває як надмірною, так і неповною. Допомагають нам знову юні таланти серед яких хотілося б виділити В.Кілеса і його „Истории, рассказанные вчера”, де знаходимо такий опис: „Идолы были вытесаны в скале, нависающей над долиной. Их серые лица были красиво сделаны искусным мастером из камня”. Зазначу, що особисто мені друге речення взагалі здається зайвим, але коли авторові вже так кортіло розповісти щось про обличчя статуй чи майстра, який їх вирізав, то потрібно було подати якусь нову інформацію. А то вийшло так, ніби у скелі можна вирізьбити дерев’яного ідола, а талановитий митець зазвичай вирізає щось потворне. Зайві деталі при описах моря, неба та інших відомих з дитинства і всіма бачених явищ взагалі стали майже нормою. Ось пише О.Усенко у своєму творі „Сон” такі рядки: „На хвилях моря гойдалися чайки, які іноді скрикували від бризк води, що потрапляла на них від хлюпання блакитних хвильок”. Море, хвилі, – цього цілком достатньо, аби зрозуміти, що бризки чогось крім води навряд чи потрапили б на птахів. Отже, слово „води” тут явно зайве, що ж до всього опису, то його також треба скоротити, бо ідилічну картину „Море і чайки” авторка тут вмістила лише для створення спокійного настрою. Зазначимо, що О.Усенко лише 14 років, тому її твір досить важко назвати досконалим і проблем з деталями тут справді багато, тому ми не будемо писати про недоліки авторської техніки, а просто назвемо ще кілька помилок та дамо письменниці дружню настанову. Отже, продовжуємо розгляд „Сну”: „Її золоте волосся було кольору сонячного проміння, воно виблискувало немов коштовність і справді було найгарнішою з усіх її прикрас”. Новою інформацією тут є те, що волосся дівчини має колір золота і пасує їй краще, ніж усі інші прикраси. От це і все, що потрібно було написати, тому редакторська правка тут матиме такий вигляд: „Золоте волосся було найгарнішою з усіх її прикрас”. Так само зайвим було і надмірне захоплення описом птаха, якого побачила дівчина, бо багато з перелічених ознак просто дублювали одна одну: „....його пір’я мало трав’яний відтінок.....він повільно розкривав свої зелені крила....смарагдовий блиск змушував прикривати очі....”. Зазвичай надмірне захоплення деталями змушує читачів нудьгувати, оповідь втрачає свою динаміку, але автори продовжують використовувати цей прийом, дбаючи про читача (до якого ніби-то все може дійти тільки з третього разу) або намагаючись підняти естетичний рівень свого тексту. Редактор має сміливо правити довготи, аби таємні бажання чи хибні міркування письменників не змусили нас померти від нудьги чи задати собі питання: „А чи не для „дибілів”, часом, написано цю книгу?”.
Втім, деталь є обв’язковим елементом у художньому творі, бо при вдалому її використанні якийсь предмет чи явище можуть набути справді неповторних рис та звучання, а іноді вона несе і досить велике смислове навантаження. Так, наприклад, А.Мартинов дуже вдало використав деталь у своєму оповіданні „Урод”: „Он уже давно потерял счет своим годам и забыл свое имя, но татуировка на плече, сделанная в армии, напоминала, что он „Саймон Риггс, 1998, 2-ой взвод””. Цей опис татуювання відкрив нам ім’я та певні подробиці з життя головного героя, які сприймуться читачем легше саме у такому сконденсованому вигляді. Похвалимо ж і автора, котрий не потрапив до пастки графоманства і влучно поєднав художній прийом із лаконічним викладом.
Кожний автор має зробити своє повідомлення максимально точним для сприймання, старатися уникати двозначності своїх слів (звичайно, якщо письменник не переслідує мету заплутати своїх читачів). Дуже доступно описав види точності під час сприймання повідомлень З.Партико, ми ж спробуємо проілюструвати їх власними прикладами:
1. Автор неправильно сприйняв дійсність, але своє неправильне сприймання передав у повідомленні точно: „Была я в этом Киеве, видела, как они едят эти апельсинки. А апельсинки то не простые, а наколотые”. Бачимо, що пані Янукович сприйняла вибух патріотичної думки за стан наркотичного трансу, про що і поспішила розповісти всій Україні. Донецьк, на жаль, сприйняв повідомлення так, як його описала авторка...
2. Автор неправильно сприйняв дійсність, передав її в повідомленні неточно: „Вчера на заседании Верховной Рады Ющенко принял присягу, что говорит об открытой узурпации власти и начале Оранжевого террора…” („Рабочий Донецк”, 24.12.2004). Наївний реципієнт східного регіону сприйняв повідомлення так, як його подав автор.
3. Автор неправильно сприйняв дійсність, передав її у повідомленні неточними словами, а реципієнт сприйняв повідомлення інакше, ніж було подано автором: „Мы покажем этим горячим головам под оранжевыми знаменами…” (вибачайте, але знову політика). В.Ф.Янукович сприйняв радісний настрій киян та гостей міста за загрозу всьому, чому тільки можна, передав це незрозумілим та принизливим „горячие головы”, а ми (ха-ха-ха) сприйняли це не як погрозу, а як агонію.
4. Автор правильно сприйняв дійсність, проте передав її неточними словами, а реципієнт сприйняв повідомлення інакше, ніж було подано в повідомленні. Знову про „інавгурацію”, але цього разу в інтерпретації газети „Факты”: „Инавгурацию Ющенко нельзя считать законной…”. Відомо, що в цьому виданні працюють справжні професіонали, які чудово розуміються на законах і безперечно знають, що для інавгурації потрібні і урочисте засідання Верховної Ради, і Пересопницьке Євангеліє, і, звичайно, офіційне рішення ЦВК. Відомо також і те, що серед читачів „Фактов” малоосвічених не так уже й багато, тому невдале слово „інавгурація” більшість сприйме як факт складення присяги на вірність українському народові та засумнівається у рівні юридичної підготовки журналістів газети. Отже, неточний добір слів не принесе авторові повідомлення бажаного результату.
5. Автор правильно сприйняв дійсність, подав її у повідомленні точними словами, проте реципієнт сприйняв повідомлення інакше, ніж було подано у повідомленні. Таке найчастіше трапляється тоді, коли читач має досить оригінальну уяву чи власні асоціації стосовно вжитих слів та описуваних явищ. Ось, наприклад, назва статті вже згадуваної „Незалежної студентської газети”: „ „Шосте почуття” існує” у кожної нормальної людини викличе думку про інтуїцію, але у моєму дитинстві стався один трагікомічний епізод, який породив асоціацію трохи іншого характеру. У п’ятому класі ми з сестрою пішли до кінотеатру, який у маленькому райцентрі особливою популярністю не користувався. Працівники „оплоту регіональної культури” з радістю повідомили, що транслюється детективний фільм „Шосте почуття”, і дві десятирічні дівчинки всілися дивитися низькосортне порно, яке, як виявилося з титрів, насправді звалося „SEXтое чувство”. Тому й назва сприйнялася мною не як факт про наукове обґрунтування феномену інтуїції, а як твердження, що тваринні інстинкти існують (і одразу ж виникла думка: ”Теж мені Америку відкрили...”).
6. Автор правильно сприйняв дійсність, передав її в повідомленні точними словами, реципієнт сприйняв повідомлення саме так, як було подано в повідомленні. (Останнє речення і є чудовою ілюстрацією цього твердження, яке виключає двозначність у трактуванні і цілком зрозуміле для кожного нормального студента-редактора. Тож дякуємо З.Партико).
Таким чином, редактор має спрямовувати свої зусилля на те, аби максимальна кількість інформації подавалася саме за останнім, шостим, видом точності сприймання повідомлень. Особливо ж слід пильнувати аби інформацію не зіпсували такі помилки:
1. Схожість слів за значенням.
Куля втрапила в самісіньке серце жертви (правильно: влучила, потрапила)
2. Схожість слів за звучанням.
Торгівельно-економічний технікум святкує день студента (правильно: торговельно-економічний)
3. Приналежність слів до одного семантичного поля.
Вибух спричинив отруєння населення. (правильно: гази, утворені в результаті вибуху)
Отже, варто пам’ятати, що зміст, який ми вкладаємо в певне поняття не зажди може бути правильно зрозумілим реципієнтами, тому добирати слова потрібно обережно та влучно.
Чималу роль для кращого розуміння читачем автора відіграє і врахування редактором установок на сприймання. Для нас нормою стало те, що помилок у законах бути не може, але якби такою думкою керувався і фахівець, який їх перевіряє, то прірва, в якій зараз знаходиться наша держава, здалася б нам просто маленькою ямкою. Втім, деякі помилки все ж трапляються. Для прикладу наведемо випадок із Цивільним кодексом, одна з статей якого позбавила права на спадщину усіх малолітніх родичів померлого. Бо вказано було, що таке право мають тільки неповнолітні, а про осіб від 10 до14 років автори закону просто забули, а редактор, під впливом установки, такої несправедливості не відчув. Аби уникнути читацького розчарування в творі, автор не повинен і зайвий раз використовувати слова типу: „Увага!”, „Наголошую”, якщо потім йтиме якийсь другорядний факт, бо подібне зловживання яскравими наголосами викликає напругу у реципієнтів.
Однак, кожне речення має містити певні акценти, бо в сухому викладі, де основне не виділяється від звичайного, читачеві досить складно вловити думку автора. М.Байченко у творі „Веснянка” пише: „Хмаринки з сонцем поєдналися в стрімкому танку, це з замилуванням споглядали танцюючі в житах коники та маленькі бджілки у короткочасних зупинках на запашних квітах кульбаби”. Перше прочитання цього уривку так і не допомогло мені намалювати яскравої весняної картини у своїй підсвідомості, тому пропоную змінити цей уривок так: „За поєднанням хмаринок і сонця у весняному небі зачаровано спостерігали танцюючі в житах коники та бджілки-трудівниці, які іноді відпочивали на запашних кульбабках”. Звичайно, якщо замінити ряд слів, відділити частини повідомлення крапкою, то текст стане ще зрозумілішим, але ми намагалися максимально зберегти особливості стилю викладу цієї десятирічної дівчинки.
Тепер, мабуть, настав час підбити певні підсумки, що ми і зробимо з великим задоволенням. Отже, редактор має максимально „ввійти в образ” читача, залишивши собі тільки таку фахову рису, як установка на пошук помилки. Автор не повинен забувати для кого він пише, враховувати вікову характеристику, словниковий запас та взагалі інтелектуальний рівень майбутніх реципієнтів. У процесі творчості не варто захоплюватися власними уявленнями та асоціаціями, які далеко не завжди тотожні з читацьким розумінням. Потрібно пам’ятати про значення кожного слова, спірні моменти обов’язково перевіряти за допомогою авторитетних джерел. Двозначність – одна із найсерйозніших перешкод на шляху автор-читач, тому її варто уникати. Точність сприймання залежить як від вправності творця повідомлення, так і від інтелектуального рівня реципієнта, але, якщо останнє від нас не залежить, то перше має ретельно контролюватися редактором.
Ну а наостанок хочеться побажати майбутнім фахівцям нашої складної професії побільше розумних авторів та вдячних читачів. Ну а тим „творцям прекрасного”, котрі хочуть усьому світові повідати про власні переживання власними словами, методами та образами радимо зручненько сісти і добре подумати, чи варто писати те, що крім них ніхто не зрозуміє.
|
| Категория: Эссе и статьи | Добавил: osipovan
|
| Просмотров: 2840 | Загрузок: 0
| Комментарии: 1
|
|
 |
